Служити — попри все: полковник ЗСУ Дмитро Босюк працює у Володимирському райвідділі поліції
Він бачив війну зблизька. Пройшов фронт, повернувся додому — і знову став до служби. Сьогодні він — частина нашої поліцейської родини. Людина, яка не просто знає, що таке відповідальність, а щодня доводить це справами.
Дмитро Босюк призначений у Володимирський РВП лише кілька тижнів тому. За цей час уже познайомився з колективом та активно вникає у справи, що входять до його зони відповідальності.
За словами очільника цього підрозділу Романа Михальчука, для поліції – це також і відповідальність, і честь: працевлаштувати ветерана Збройних Сил, який має колосальний як життєвий, так і військовий досвід.
Про свою службу Дмитро Павлович розповідає коротко і по суті, пам’ятає кожну важливу дату. Народився наш герой в Азербайджані, там пішов і до школи. Потому 5 років жили в Німеччині, адже батько також військовий. А далі оселились на Волині. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ та Національний університет оборони України.
Служив у 24 механізованій дивізії, далі – у 51 механізованій дивізії, де починав командиром взводу і став командиром батальйону. У 2012 році був призначений заступником командира 128 окремої гірсько-штурмової бригади, брав участь в АТО. Потому – переведений до управління оперативного командування «Захід», звідки звільнився влітку 2021.
Однак, коли почалось повномасштабне вторгнення, не зміг бути вдома і знову повернувся до служби. Був начальником групи координації вогневого ураження противника, далі – начальником групи вивчення та впровадження бойового досвіду, за станом здоров’я був звільнений у 2024 році.
Перше серйозне осколкове поранення отримав у боях біля Луганського аеропорту в 2014 році. Цей осколок досі у плечі. Далі - контузія, час від часу проходить лікування.
Має державні відзнаки, зокрема медаль «Захисник Вітчизни», орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Загальний стаж його роботи і служби – понад 30 років. Достроково отримав військові звання: підполковник в 2009 році, полковник – в 2014.
Нині мешкає в Нововолинську, має дружину, сина і доньку.
Розповідає, що після звільнення з ЗСУ роботу шукав майже пів року, заповнював не одну анкету на працевлаштування, але відповіді не було. І коли запропонували працювати в відділі поліції – радо відгукнувся. Дмитро знає, що в поліції несуть службу і ветерани, і особи з інвалідністю, що є загиблі та зниклі безвісти. Тож важлива така спільна взаємопідтримка. Адже ветеран, який повертається з інвалідністю, з ампутацією, з іншими ушкодженнями – кому він потрібен? Ветеран має стояти першим в черзі на роботу. Працевлаштування – це номер один, і йдеться не так про гроші, як про те, щоб ветеран відчував, що він потрібен державі, за яку віддав своє здоров’я. Ветерани — це люди, які вміють діяти під тиском, брати відповідальність, працювати в команді. Їм потрібна можливість застосувати ці навички, а не просто “зайняти місце”. Бізнес, місцева влада, навіть маленькі організації можуть створювати робочі місця, стажування, курси перекваліфікації для цього.
Дмитро розповідає, що тут відчувається сильний контраст, адже на Волині відносно мирно, і більшість людей не цінує цього. Також у суспільній свідомості ще немає розуміння поваги і вдячності до ветеранів: до цього нам ще довго йти. І це стосується працівників багатьох державних структур. Також не вистачає реабілітаційних центрів. Багато ветеранів потребують в першу чергу психологічного відновлення. Звісно, найкраща реабілітація – це сім’я, однак і тут невтішна ситуація, бо є багато розлучень. Першочергово, ветерану необхідно, аби його вислухали. Тому розбудова ветеранських просторів необхідна. Кількість фахівців з супроводу ветеранів має бути збільшена в рази, і це мають бути кваліфіковані спеціалісти, які вмітимуть комунікувати саме з ветеранами, вони повинні бути тонкими психологами. Тобто потрібні ветеранські центри, спільні майстерні, арт-простори, де можна спілкуватися з побратимами, пройти терапію, просто бути серед “своїх”. Такі місця дають відчуття, що ти не залишився сам на сам із війною.
Звісно, полковник постійно спілкується з побратимами, знає події на фронті, слідкує за всім.
І хоч ситуація складна, потрібно триматись, надія є завжди. Однак і не забувати, що війна триває. У людях Дмитро цінує чесність і порядність. Каже, що без порядності і чесності довіра неможлива. У вільний час - слухає тишу. Іноді може зіграти з побратимами в футбол.
Історія Дмитра Босюка свідчить: справжня відданість службі не закінчується після фронту. Вона лише змінює форму. У поліції Волині нині служать уже декілька ветеранів війни в кожному територіальному підрозділі, і цей процес триває.
Ольга Бузулук
