Між темрявою травми і світлом надії: психологиня стрілецького батальйону – про особливості служби на сході, поруч з бойовими побратимами

Коли ми уявляємо роботу психолога, то зазвичай думаємо про затишний кабінет, крісло, тишу та неквапливу розмову. Але є зовсім інша реальність. Реальність, де замість стуку в двері – гул артилерії, а замість годинника на стіні – час, що вимірюється хвилинами до наступної повітряної тривоги. І твій кабінет – це підвал, лавка у дворі або кузов пікапа, а твій «диван» –  ящик від БК.

Про цю специфіку - у розмові з старшим психологом відділення кадрового забезпечення БПОП (стрілецький) ГУНП у Волинській області, майором поліції Мар’яною Микитюк.

Психолог чи побратим…

Поліцейська-психологиня кілька років працювала в управлінні кадрового забезпечення ГУНП. Коли ж до поліції направили телеграму про потребу у відрядженні психолога на Схід, на наступний же день поїхала у Краматорськ. 

«Я прибула, коли хлопці там були вже два місяці, сформований колектив, а тут – психолог. І одне з перших, що я почула, – «у нас з головами все добре, і допомоги психолога ми не потребуємо» (усміхається). - І тут я зрозуміла, що буде далеко не легко. Всі ми знаємо про стереотипи щодо психологів. І тоді важливим постає, щоб для початку сприйняли тебе, твою специфіку роботи і в подальшому щоб прийняли в колектив», - розповідає Мар’яна. 

Аби так сталось, почала їздити з хлопцями на стрільби та проходити марш-кидки. «І мені це подобалось: стріляти, ходити до фізичної втоми, бути з ними та серед них, навчатись та робити роботу разом. Я кайфувала від цього всього. Чесно, було важко, важко емоційно, одній у сформованому і дружньому колективі, інколи фізично від хотьби на великі відстані і одночасно біля хлопців я «росла», перш за все – ментально, які вони мужні та сильні. Мене надихала їхня стійкість та сталева сила волі, а також і їхній гумор. Звичайно, до мене ставились із обережністю, не завжди говорили із бажанням. Важливим для мене було зрозуміти, чи хлопці хочуть працювати з психологом, чи не бачать сенсу.Це давало розуміння, як будувати роботу», - розповідає поліцейська.

Історія та зустріч довжиною в 15 років

На одному із навчань, яке проходило на полігоні Сходу, вона зустріла свого наставника Василя Вітра, з котрим бачились лише в 2010 році. Наразі він проходить лікування після отриманих поранень. 

«Це була неочікувана і водночас приємна зустріч. Повернусь трішки назад у свою професійну діяльність. Розпочинала роботу у міліції у 2010 році, на посаді дільничного інспектора міліції, і саме Василь Васильович навчав, як правильно працювати, щоб завойовувати довіру. Того ж року Василь перевівся у обласний центр та наші професійні стежини більше не перетинались. Я почала працювати на його адміністративній дільниці. І через 15 років ми зустрілись на війні», - пригадує.

Там хлопці бачать пекло, дивляться смерті в очі

«Робота на сході відрізняється кардинально. Ми працюємо з травмою, яка відбувається прямо зараз. Мета роботи полягає в тому, щоб стабілізувати, допомогти знайти ресурси для виживання та зберегти людське в нелюдських умовах. Наші хлопці бачать смерть на власні очі. Необхідно працювати з бойовою психічною травмою, адаптацією між боями, роботою з втратою побратимів, проводити кризове консультування, здійснювати декомпресію та профілактику ПТСР. З «нуля» вони приходять із очима, в яких застигло пекло. Вони не сильно хочуть говорити, і ти шукаєш слова, які зможуть пробитися крізь панцир, щоб знайти там, глибоко всередині, того самого поліцейського, того самого хлопця», - ділиться Мар’яна.

Говорить, що на позиціях, коли була можливість, хлопці писали про свої стани. І коли їх «крило» або «плавило», а часу на довгі розмови там взагалі немає,разом використовували  техніки, що працюють на рівні фізіології. Це методи «швидкої допомоги», щоб повернути людину в реальність.

У практиці допомагає теорія

За словами офіцерки, робота на Сході - це тиха війна за людські душі. Працюють там на межі життя і смерті, на межі відчаю і надії. У тих умовах не діють довгі аналітичні сесії. Потрібні інструменти кризової психології: технікисаморегуляції, знання першої психологічної допомоги при гострих реакціях на стрес, уміння мобілізувати свої внутрішні ресурси для швидкого відновлення.

І тут на поміч приходять численні курси та тренінги, які проходила раніше, але й далі продовжує навчатись, бо реальність постійно диктує нові умови.

Мар’яна є членом «Національної психологічної асоціації» України (дивізіон: «Військова психологія»), членом робочої групи з питань психічного здоров’я Координаційного центру підтримки цивільного населення області, аспіранткоюВолинського національного університету імені Лесі Українки за спеціальністю «Психологія», успішно закінчила курс з підготовки тренерів за програмою психологічної підтримки поліцейських за принципом «Рівний-Рівному», опанувала курс інструкторів на тему «Основи психологічної допомоги та робота з особовим складом з підвищення стресостійкості під час виконання службових обов’язків», пройшла тренінги «Товариська підтримка», «Нейропсихологічна десенсибілізація в роботі з травмою війни»,опановувала тренінг з навчання технік EMDR.

Поліцейські на війні несуть подвійний тягар

«Працювати психологом на Сході - це бачити, як руйнуються життя, і водночас бачити неймовірну силу людського духу. Ми латаємо не лише фізичні рани, ми допомагаємо загоїти душі, щоб після нашої перемоги всі змогли жити далі - як люди, а не як руїни. Це про те, як допомогти людині зробити наступний вдих, коли здається, що повітря закінчилося. Тож найважливіший інструмент - це присутність. Просто бути поруч, вислухати», - переконана наша героїня.

Робота саме з поліцейськими-добровольцями є унікальною. Адже вони свого часу захищали закон у відносно мирному регіоні, а тепер тримають зброю на лінії вогню, пліч-о-пліч з військовослужбовцями. І це непросто. 

«Служба поліцейського на Сході - це щоденний вибір між обов’язком «служити і захищати» та інстинктом виживання в пеклі. Коли я працюю з ними, я не питаю: «Що ви відчуваєте?». Я питаю: «Як ви справляєтесь?». Тож ми разом вчимося перетворювати цей страх на обережність, на зосередженість, на швидкість реакції, а не на паніку», - говорить поліцейська.

Найкраща терапія на війні відбувається під час чистки зброї, перекуру або спільного чаювання. «Я не питала, чи хочете ви поговорити про свій стан, а просто була поруч, розділяла їхню рутину, і контакт розпочинала не з анкети, а з питань про зброю, допомоги спорядити магазини тощо. Говорили про те, чим цікавляться хлопці і в чому їхній ресурс», - привідкриває особливості такої важливої професії.

Робота з втратою

На жаль, на війні не обходиться без втрат. І це теж окрема тема і окремий біль в тому числі для психолога.

«Поліцейські на фронті - це не просто підрозділ, це сім’я. Коли вони втрачають когось, вони втрачають не колегу, вони втрачають брата. Робота з горем у таких умовах - це простір, де немає місця фальшивим словам «все буде добре». Там буде боляче. І я вчу їх проживати цей біль, щоб він не перетворився на патологічну провину вцілілого або на руйнівну агресію.

Уся суть цієї роботи зводиться до того, щоб не зробити поліцейського байдужим до жахів війни, а допомогти йому залишитися людиною, захистити психіку від руйнування, щоб після виконання завдань він міг повернутися до нормального життя», - каже правоохоронниця.

Робота дійсно складна, і часто можна почути, що вона – не для жінки. Але жінки в поліції служать нарівні з чоловіками та виконують усі поставлені завдання.

Сім’я як надійний, сильний тил

Війна змінює обох: і того, хто воював, і того, хто чекав. «Працювати онлайн потрібно було із сім’ями, дружинами, дітками. Адже і вони проживають постійний стрес, тривогу за рідну людину та невизначеність, родини живуть у стані «завмерлого очікування». Після ротації хлопцям важливо відчувати прийняття та розуміння їх рідними, допомогти адаптуватись до мирного життя, підтримати під час можливих емоційних труднощів. 

Війна змінює їхню поведінку. Важливий етап також - підготовка родини до повернення близької людини, яка вже ніколи не буде такою, як до війни.

Життя жінки-психолога в «чоловічому» військовому світі – це робота на межі: ти маєш бути достатньо м'якою, щоб вони відкрилися, і достатньо твердою, щоб не розсипатися від їхніх історій. Це простір, де твій головний інструмент – не тести, а вміння мовчати, слухати й просто бути поруч.

«Спершу я проходила їхні тести на «міцність». Перевіряли мене на витривалість своїми жартами, скепсисом та демонстративним ігноруванням. І мені потрібно було довести, що я теж бойова одиниця», - ділиться поліцейська.

Спорт та гори як найкраща медитація

Відновлюватись самій Мар’яні допомагає спорт. Він загартовує та додає витривалості, сили та стресостійкості, допомагає зберігати спокій та холодний розум у складних життєвих ситуаціях.

«Пригадую, в юності тренувалась завжди – попри втому і погану погоду. Це виховало дисципліну та силу волі, і я ставала ментально сильнішою. Вже у шістнадцятирічному віці виконала норматив майстра спорту із боротьби самбо, і на сьогоднішній день займаюсь фізичними навантаженнями, оскільки це і є мій ресурс та відновлення. Спорт – це спосіб домовитися зі своїм тілом, щоб воно допомогло вистояти духу. Крім того, полюбляю походи в гори з донечкою та чоловіком.  Це як поєднання екстриму, естетики та самопізнання. Це найкраща медитація, яка очищує розум», - резюмує поліцейська.

«А ще я люблю дивитись «в очі» страхам, це як виклик самій собі. Пригадую, як бувало в молоді роки, що боїшся висоти, а потім думаєш: та це все ж можна подолати, тож зробила собі виклик і стрибнула з парашутом», - розповідає Мар’яна.

Сенси після війни

Мар’яна Микитюк додає: «Я зрозуміла там і зараз відчуваю тут усвідомлення зсередини цінності саме того життя, про яке ми так мало говоримо і багато відчуваємо. І це завдяки нашим мужнім героям. Поліцейські-добровольці – це сила, яка тримає лінію фронту разом з іншими Силами оборони держави не лише залізом, а насамперед своїм внутрішнім стержнем.

Там інше життя, яке неможливо забути: звуки, що прошивають наскрізь. Це не просто гуркіт, це ритм серця війни,  розрізнення «виходи» і «приходи» раніше,ніж встигаєш усвідомити страх. Схід пахне порохом, вологою землею бліндажів, дешевою кавою з паперових стаканчиків і гострим, солодкуватим димом від буржуйок. Терикони, що нагадують сплячих драконів під сірим небом Донеччини. Скелети будинків, де у вибитих вікнах гуляє вітер, а покинуті дитячі іграшки на фоні руїн виглядають як найболючіше звинувачення людству.

Там немає «просто знайомих». Там є люди, з якими ти ділиш один сухпай, одну сигарету і одну надію на ранок. Це чесність, доведена до абсолюту: ти бачиш людину справжньою, без масок і фальші, бо страх смерті змиває все зайве.Дякую хлопцям за кожен мій спокійний вдих. Коли мені було страшно, я згадувала про їхню мужність, і це давало сили йти далі. Там, де плавився метал і здригалась земля, воля хлопців залишалась незламною. Вони стояли там, де, здавалося б, стояти неможливо. Це  герої не з книжок, а з реальності. І це поліцейські, пишаюсь служити поруч».

Ольга Бузулук