Сьогодні професійний день у слідчих Нацполіції. Це люди, які здебільшого «за кадром», але на плечах яких – колосальний об’єм роботи. Саме вони приїжджають на місця подій, розслідують кримінальні провадження, по крупинці збирають доказову базу, спрямовують обвинувальні акти до суду, мусять бути у своїй роботі неупередженими і максимально прискіпливими.
Людмила Денисюк - заступниця начальника відділу розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров’я, слідчого управління ГУНП у Волинській області. Поліцейська вже близько 19 років в органах внутрішніх справ і більшість часу розслідує саме такі складні злочини, як-от, умисні вбивства, згвалтування, доведення до самогубства тощо. І хоч на вигляд дуже тендітна, але вже після декількох хвилин розмови зрозуміло – правоохорониця зі стійким і вольовим характером. Вона вважає, що жінка може себе реалізувати у будь-якій сфері, і своїм прикладом ламає стереотипи про «слабку стать» й «жінкам не місце в поліції». З нагоди дня слідства ми поспілкувалися із Людмилою про особливості служби, небуденні справи, які доводилося розслідувати, про емоції у роботі та чи не зачерствіла вона, працюючи із суцільним негативом. Не оминули й тему війни і викликів, з якими довелося стикнутися.
Людмило, чому поліція? Чому вирішили обрати такий шлях?
Мої батьки були вихідцями із зовсім інших сфер, батько – з культурної, він був викладачем в училищі, дуже творча людина, мама була фельдшером, і я певний час думала, що стану лікарем. Але в мене завжди була якась така допитливість, цікавість, я дуже любила детективи, читала книжки, дивилася «Еркюль Пуаро», «Шерлока Холмса». Десь в дев’ятому класі їхала поїздом до бабусі в село, і біля мене сиділа дівчина, яка поверталася з Києва після вступу до Національної академії внутрішніх справ. Ми познайомилися, і вона розповіла, як проходила іспити, що потрібно було складати. Я так загорілася і вирішила – йду туди. Батьки, звісно, спочатку відмовляли, тато казав – йди в культуру, мама нагадувала про мрію стати лікарем, але ось я тут.
Тоді ніхто не вірив, що можна самостійно вступити, мої батьки були вже старшого віку, якихось статків в сім’ї не було, саме тоді я зрозуміла, що все можна здобути своїми силами.
Я поїхала на вступ з батьком, а там біля академії стояв ряд машин на кілометр-півтора. Мій батько подивився і каже: «Дитино, що ми тут робимо?». Він відкрив такий молитовничок, і поки я складала перший іспит, ходив молився. Загалом іспити були протягом трьох тижнів, батько мене залишив, і я все ж вступила.
Робота слідчої для вас - це про що?
У нас є якась подія, і ми про неї знаємо дуже мало, а слідчому потрібно встановити кожну деталь, все розставити по місцях. Можливо, спочатку не завжди в голові складається пазл, але коли ти розплутуєш цей клубочок, коли встановлюєш кожну дрібницю - тоді бачиш повну картину. Мені подобається докопуватися до цієї істини, доходити до логічного завершення і з’ясовувати, як відбувся той чи інший злочин, тому що буває, що й злочинці стали заручниками ситуації, вони були вимушені діяти таким чином, хоч це їх і не виправдовує.
Ця робота дуже тяжка, вона тяжка і для жінки, і для чоловіка. Вона понаднормова, і що сумно – суспільство не усвідомлює її важливості. Не вистачає поваги з боку суспільства, справді. І хоч на початку війни ставлення до поліції змінилося, я пам’ятаю, як ми тоді несли службу фактично цілодобово, і люди дуже допомагали, підтримували, зараз же все ніби повернулося назад. Мені хотілося б, щоб своєю професійною діяльністю ми цей авторитет відновлювали.
Слідчий розкриває злочини чи цим займаються інші підрозділи? Розкажіть, як це працює в структурі поліції?
Слідчий розслідує злочини. От стався злочин – слідчий одразу розпочинає розслідування. Є злочини очевидні, де одразу зрозуміло, як все відбулося, наприклад, алкогольні напої – конфлікт – вбивство. Але є злочини, коли ми знаходимо тіло і не знаємо нічого. Тоді ми розпочинаємо збирати докази, оглядати місце події, знаходити різні об’єкти, призначати експертизи, вилучати, перевіряти. І це вже робота, пов’язана із розкриттям. Слідчий має зібрати докупи все, встановити винного й обставини, й скерувати справу до суду.
Звісно, ми це робимо пліч-о-пліч з іншими службами поліції, доручаємо оперативникам проводити ті чи інші оперативно-розшукові дії. Наприклад, слідчий написав доручення допитати когось – оперативний працівник їде, допитує; слідчий виніс постанову про призначення експертизи – експерт її виконує.
Які риси мастхев у слідстві? А що можна набути?
Щодо мене – я набула стійкості, витривалості й наполегливості. А, скажімо так, з народження – має бути чесність і справедливість. Я навіть у дрібницях вимагаю й відстоюю справедливість, намагаюся бути на боці правди, бути чесною зі всіма, зі злочинцем в тому числі.
Пригадаєте якісь небуденні й складні справи, які доводилося розслідувати?
Коли лише розпочинала працювати у цьому відділі, пам’ятаю, у тодішньому Ківерцівському районі було вбивство на березі річки Конопелька. Там знайшли чоловіка порізаного косою, це було в лютому, і досить дивно, де та коса там взялася. Затримали ми підозрюваного, і він нам розказував історію, яка взагалі не в’яжеться з усіма обставинами, ще й «толкує» про бобра, який стрибнув у річку. За декілька днів після цього у Львівській області до поліції звернувся чоловік з травмами, які він отримав у тому ж селі, в той же день. І коли ми почали розплутувати той клубок, то виявилося, що тоді була бійка, і не бобер стрибнув у воду у лютому, а цей другий чоловік. Це було у 2011, тоді дуже багато слідчих дій проводили. Там були обставини, які якимось чином виправдовували підозрюваного, але, напевно, вбивство людини нічим не можна виправдати, його засудили. Одного знайомого він убив, а другому вдалось стрибнути в річку і вижити.
Було вбивство жінки у Володимирі, дуже складна справа. Жінка спочатку вважалася безвісти зниклою, довго ми її шукали, потім знайшли її тіло в автомобілі. Спочатку в колі підозрюваних були чоловік жінки, особи, з якими вона спілкувалася, але потім з’ясували, що це був взагалі сторонній чоловік. Проводили тоді поліграфічне опитування, на той час дуже мало поліграфологів було, тому приїжджали спеціалісти з Києва. Це дуже допомогло встановити певні деталі і обставини, про які ми взагалі не знали, а, зачепившись за них, встановили винного і скерували провадження до суду.
Вбивство – це не такий злочин, який не можна розслідувати на рівні з крадіжкою, тут не може бути два дні і до суду, це були досить тривалі розслідування.
Як змінилася ваша робота під час війни?
З’явилися злочини, пов’язані з війною, документуванням і розслідуванням яких ми раніше не займалися. Наші слідчі розслідують кримінальні провадження, пов’язані з безвісним зникненням громадян за особливих обставин, йдеться про військових, які несуть службу в зоні бойових дій. Щодня до нас звертаються родичі, які втратили зв’язок зі своїми близькими.
Багато є фактів загибелі військових, тобто привозять тіла, і ми маємо вносити відомості, проводити судово-медичні експертизи, впізнання.
Також переселенці звертаються, які мають інформацію про знищення чи пошкодження їхнього майна на окупованих територіях або під обстрілами.
Відкрилися й нові злочини, яких ми до 2022 не розслідували: це ухилення від призову, незаконний перетин кордону тощо.
Ці всі злочини для нас були нові, треба було швидко навчитися їх розслідувати, надавати якісно допомогу потерпілим, збирати документи для подальшої передачі в Європейський суд. Слава Богу, за ці два роки ми зрозуміли, як з цим працювати, і пристосувалися до цих обставин, хоч це дуже тяжко казати і усвідомлювати.
Ви постійно працюєте з негативом, як це впливає на вас? І чи не «зачерствіли» через це?
На жаль, в наших справах немає задоволеної сторони: один – труп, а інший – у в’язниці, образно кажучи. Звісно, це все має якийсь вплив, і він точно не позитивний. Слідча робота – це не так, що ти відпрацював і пішов додому. Коли є складна справа, вона потребує додаткових розумових зусиль, ти думаєш про це постійно: вдома, на роботі, на прогулянці з дітьми і так далі. Не завжди вдається залишити роботу на роботі.
Мені як мамі дивитися на злочини з дітьми – це завжди боляче, завжди складно. Звісно, з часом це сприймаєш як буденність, наша психіка звикає до всього. Але вважаю, що треба вміти й поспівпереживати, вміти вислухати, виділити час потерпілим, такі людські якості залишаються, тому не скажу, що я зачерствіла.
Чи можна давати волю емоціям у вашій роботі?
Я не можу стати плакати разом з потерпілою стороною, тут питання моєї професійної діяльності. Я можу поспівпереживати, але плакати – ні. Я можу пошкодувати злочинця, але діяти маю по закону. Є закон, і людина повинна відповідати за те, що вона вчинила. Я завжди підозрюваних схиляю до того, щоб вони розповідали усю правду, адже вони самі собі шкодять, якщо намагаються викрутитися. Завжди кажу, що «людське життя – не водиця, і проливати його не годиться», тож якщо ти вчинив це, це твоя провина, ми це доведемо, а якщо ти викручуєшся, обманюєш, то, як показує практика, отримаєш ще більший термін.
Часто доводилося чути, що жінці у слідстві не місце? Як реагували на це?
Я вважаю, що жінка може себе реалізувати у будь-якій сфері. В нас у суспільстві ще є такий стереотип, що слідчий має бути високий кремезний чоловік, багато хто каже, що це не для жінки. Але ж твій ріст, вага й стать не має визначати - професіонал ти чи ні. Я все ж своїми професійними якостями намагаюся довести, що жінці місце і в поліції, і в слідстві.
Маєте якесь кредо/девіз у роботі?
Напевно, ніколи не кажи ніколи, ніколи не здавайся й завжди йди до цілі, до кінця.
Ми говоримо напередодні Дня слідства, як би ви охарактеризували слідче управління поліції Волині, своїх колег?
Слідче управління – це такий великий будинок, а кожен відділ - це окремі сім’ї в цьому будинку. Наприклад, у нашому відділі на кожен злочин виїжджає практично вся команда, і це згуртована робота. Тобто один робить одне, другий – друге, третій – третє, в цій роботі все залежить від точності й уважності, тому що якщо хтось один допустить помилку – «розгрібатися» доведеться усім. Ми, як в сім’ї, намагаємося не підставляти одне одного, намагаємося підтримувати, робити роботу злагоджено й відповідально.
З нагоди Дня слідства що б ви хотіли побажати собі і своїм колегам?
Найперше хочу побажати усім людям, щоб закінчилася війна, щоб ми могли жити тим нормальним життям, яке було раніше, щоб наші діти не чули звуків тривог й гулу ракет, а жили в мирній незалежній Україні. Це найбільше побажання.
А слідчим і собі: аби ми несли службу так, щоб не соромно було дивитися в очі людям і своїм дітям.
Марина Балдич
